Ірина Фаріон: Ольга Ільків: 101 рік служіння Богові й Україні (за програмою ''Ген українців'')
(зображення Галини Помилуйко)
"Допоможи мені, Боже, аж до смерти зберігати силу волі, ясність думки та непохитно, стійко служити ідеї Української нації"
Ольга Ільків, вересень 2010 р.
Легендарна Ольга Ільків народилася 21 червня 1920 року в Стрию. Сьогодні вона святкує свій 101 рік земного шляху. Вона ж "Роксоляна" і "О. Звіробій". Зв'язкова Романа Шухевича. Політв'язень: 14 років московських тюрем. Авторка знаменитого "Повстанського танга" (1944) і поетичної збірки "У тенетах двох "закриток" (2014), що "вирвала її із забуття". Нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ-го ступеня (2008). Членкиня ВО "Свобода" від 2015 р. та Львівського крайового братства ветеранів національно-визвольної боротьби.
Народилася в родині Фаустина та Розалії-Катерини з дому Коцурів. 1933 року закінчила народну школу та вступила до Стрийської гімназії. Через розлучення батьків і другий шлюб матері її спершу виховували дідусь і бабуся, а коли дівчинці виповнилось 14 років, вона переїхала до Варшави, до матері – Розалії Ільків: "Мені говорили, що там, у Варшаві, я стану полькою. А я крикнула: не стану, не стану. Я – українка. Ще з дитинства була завзятою, щось таке в моїй крові було" (2).
Брала приватні уроки, зокрема в соратників Симона Петлюри. Згодом навчалася в Українському інституті для дівчат у Перемишлі (1936-1939), де вступила до "Пласту".
Співпраця з ОУН
30 червня 1941-го р., у знаменний історичний день проголошення Акта відновлення Української Держави у Львові, стала членкинею ОУН. Після арешту Уряду Бандери-Стецька працювала на залізниці друкаркою, максимально використовуючи свою працю для організації ланки націоналістів й отримуючи на свої документи квитки для оунівців. З 1942 р. – провідниця жіночої мережі ОУН Львова, де відбулося одне із найяскравіших знайомств життя – з Катериною Зарицькою, що очолювала на ту пору всеукраїнський жіночий підпільний націоналістичний рух.
Відтак, як згадує Ольга Ільків, "У 43-му мене прийняли в уні¬верситет "Карлові Вари" на філо¬софський відділ. Але уряд Німеч¬чини не дав мені дозволу на в'їзд до Чехословаччини. Було боля¬че. 27 квітня того ж року я вийшла заміж за Володимира Лика. Але дуже хотіла вчитися, тому вступи¬ла до Львівського медінституту. І це у час німецької окупації!" (4).
27 квітня 1943 р. взяла шлюб у храмі Преображення Господнього у Львові з Володимиром Ликом ("Данилом") – керівником Стрийського Проводу ОУН, який героїчно загинув у бою 17 березня 1948 р.
Маму Олі на Різдво 1945 р. заарештували в помешканні на вул. Колонтая, 6 (тепер М. Менцинського) у Львові. Після звільнення переселили в кімнату без вигод, бо її чотирикімнатне помешкання віддали заступникові начальника львівської тюрми НКВС N4 (Бриґідки)...
Підпілля
11 липня 1946 р. народила доньку Звениславу, що насправді стала добрим прикриттям, щоб облаштувати конспіративне помешкання для генерала Р. Шухевича в селі Княгиничах Рогатинського району. Організовували спільно з Катериною Зарицькою ("Монетою"). Удень імітували родинне життя, а вночі провадили активну конспіративно-бойову роботу. Ольга виконувала завдання зв'язкової Р. Шухевича – отримувала гроші, передавала записки, організувала інші конспіративні квартири та ін.
Після схоплення московськими енкаведистами Катерини Зарицької треба було змінювати хату. Помешкання знайшли в селі Грімному Городоцького району. Там 8 грудня 1947 р. народила сина Володимира, якого чоловік вже так і не побачив. Не бачилися вони більше і з Р. Шухевичем.
"Роботи не було, жити не було як. В той час набирали людей працювати на шахти Донбасу, там давали підйомні гроші, і мама з бабусею вирішила виїхати", – розповідає син Володимир (2). Готувалися до переїзду.
На початку 1950 р. Роман Шухевич через Галину Дидик передав для Ольги "штафетку", де рекомендував їй, переїхавши з родиною на Донбас, створити там осередок ОУН. Він наголошував, що найосновніша робота на Донбасі – національно-просвітницька: "...залучати до національної роботи сільську і міську інтелігенцію, котра розмовляє українською мовою" – і ця робота буде вагоміша, "ніж робота і смерть тисяч наших повстанців" (3).
АРЕШТ
14 березня 1950 р. (за день до переїзду на Донбас) "Роксоляна" поїхала до Львова, щоб попрощатися з подругами, але в помешканні її арештували через донос завербованого двірника. Під час арешту мала при собі ампулу з отрутою і листок з адресою іншої підпільної квартири. З'їла адресу, щоб не розсекретити українських підпільників. Московські окупанти повезли її в тюрму на Лонцького: катували, били, не давали спати... Ув'язнили маму і сестру, сина Володимира і доньку Дзвінку забрали до дитбудинків, їхні імена змінили, а Ользі сказали, що вона більше ніколи не побачить дітей.
Вже у в'язниці вона дізналась, що сховок Р. Шухевича викрили. Головний командир УПА загинув під час перестрілки в селі Білогорщі 5 березня 1950 року. Під час допиту один зі слідчих назвав, на превелике диво, нове прізвище її дітей – Бойки: "...донька Дзвінка виступає в моїх віршах як Вірця, Ірця (вона і до сьогодні залишається Вірою), а син Володимир – Андрієм. Прізвище їм дали не батькове, Лико, і не моє, Ільків, а дітдомівське – Бойко. ˂...˃ Я з жахом довідалася, що діти політв'язнів, здані в дитбудинок, не належали вже батькам, і коли таку дитину усиновлював вже хтось на волі, то законній матері не тільки не казали, де дитина, але навіть не пояснювали, чи вона взагалі жива. Боже провидіння при помочі душевности слідчого Козлова, дало мені прізвище моїх дітей, за якими, після смерти Сталіна (1953), я змогла їх віднайти" (1, с. 20).
Після дворічного слідства в Києві Ольгу Ільків 1952 року засуджено на 25 років за "участь у антирадянській банді". Ув'язнення відбувала Олександрівському централі обл. (1952-1953) і Володимирській тюрмі (1953-1964). Ці московські катівні назвала нашим словом "закритки": "Якби не смерть Сталіна 5 березня 1953 року, то я би ніколи не віднайшла своїх дітей і не повернулася б на Україну, бо там би й загинула. Але Боже провидіння хотіло іншого. Слава Богові і його Батьківській опіці, яка дає змогу людині, завдяки Ісусові Христові, врятуватися від чорної загибелі!"" (1, с. 16). У тюрмі тужила за минулим: "Найчастіше в уяві виринала постать мого красеня-чоловіка Володимира Лика і знайомство з ним (втікачем з Радянського Союзу) у Варшаві, його наполегливі намагання зустрічатися зі мною, його білозуба чарівна усмішка. Зелені очі на чорнім тлі брів і темного волосся випромінювали тепло, а любовні пісні в супроводі гітари мимоволі западали глибоко в душу. Його оксамитовий баритон був наче створений для героїчних пісень, яких він знав багато, а, виконуючи, потрясав слухача й підкорював авдиторію незламною відданістю і глибокою закоріненістю в духовну авру України. Мама моя в захопленні називала його "соколом" і наче напророчила, що він буде її зятем. Щастя стояло на порозі, і ми йому радо відчинили двері" (1, с. 18).
1953-го року їй вдалося відправити з в'язниці листа до одного з львівських дитбудинків. Звідти несподівано прийшла відповідь. Директор дитбудинку на свій страх і ризик відповіла ув'язненій – діти знайшлись. "Ми знали, що мама у в'язниці, але чому вона там, не питали. У листах, які нам читали у дитбудинку, мама писала, що любить нас", – згадує син Ольги Володимир (2).
Смерть Сталіна спричинила і перегляд справ бандерівців: "Мене начальство готувало до звільнення через моїх дітей, але я, хоч і попереджена мамою, що треба каятися, не могла покаятися перед тими, хто Україну залив кров'ю і муками, і залишилася в тюрмі до 1964 року" (1, с. 17).
Їх усіх чотирьох, зв'язкових генерала Р. Шухевича – Катерину Зарицьку, Галину Дидик, Дарію Гусяк, – переведено до четвертого суворого корпусу Владімірскої закритки. Це було після 1958 року, коли більшість політв'язнів уже вийшла на волю.
"Якось ми з дядьком у селі слухали якесь іноземне радіо, де говорили, що лише чотири жінки в усьому СРСР відмовилися покаятися і залишились за ґратами. Серед них назвали ім'я мами", – згадує син Ольги Володимир (2). Ольгу Ільків звільнено щойно 6 лютого 1964 року. Поки вона була в ув'язнена, померла її мама Розалія. Пані Оля побачила своїх дітей лише через 14 років. Їм було 17 і 18 років:
"До інтернату прийшла жінка у темному тюремному одязі, з мішком. Вона була не така, як інші жінки, вона була з тюрми. Вигляд у неї був не дуже, було трохи соромно, але ж то мама", – згадує Володимир (2).
На волі
Від вересня 1964 р. працювала кіоксеркою, гардеробницею, санітаркою в Львівській обласній лікарні, від 1966 р. – у домоуправі у Львові двірником, щоб отримати помешкання та забрати дітей з інтернату. З 1972 р. до виходу на пенсію (1976) працювала у Львівському історичному музеї та у відділі фондів Музею народної архітектури та побуту (1977-1979).
Брала участь в установчих зборах КУНу в Києві (1992) та ОУН в Україні (1993). У 1995-2000 рр. була заступником голови Всеукраїнської ліги українських жінок, від 2003 р. – співпрацювала у львівському обласному громадському об'єднанні "Комітет Свободи". Ольга Ільків авторка низки статей про Романа Шухевича. Кілька разів приїжджала до Княгинич, де 2005 року відкрито пам'ятник Роману Шухевичу. У свій столітній ювілей поділилася мрією: побачити нашу сильну українську армію (див. https://www.nta.ua/100).
Творчість
Ольга Ільків не лише легендарний борець за нашу Незалежність – вона виняткового таланту й глибини поетка. Після геройської загибелі чоловіка 1948 року написала збірку під псевдонімом О. Звіробій "Зі щитом – чи на щиті". Нещодавно вийшла її збірка "У тенетах двох "закриток" (1), що містить і поезію, і стислі спогади цієї героїчної Пані.
Сентиментальна сльозинка -
Пущена в воду краплинка,
Пафосу рвана шинелька,
Трагедії кульгава каруселька,
Драматична скрипуча завіса
Там... – до біса!
Геть звідсіля, з цього ринку,
З цього базару усмішки!
Чого я тут шукаю
І чому я не втікаю?
Я знаю страсті сильніші.
Я знаю сльози гіркіші,
Я знаю болі глибокі
І муки, муки жорстокі!
Хочете знати звідки,
Хочете мати свідків?
Гляньте на сиве волосся,
Спитайте: звідки взялося?
А я мовчатиму гордо,
А я мовчатиму вперто
Аж до самої смерти!
До двох творів пані Оля написала музику, але її найосновніша пісня і найпопулярніша серед бійців – "Повстанське танго" (композитор оунівка, піяністка Марта Пашківська загинула 1949) написане пізньої осени 1944 року в селі Угольна на Стрийщині (поряд були зв'язкова Ірина Савицька, Марта Пашківська, Володимир Лико) (знамените танго виконують Орест Цимбала і Ольга Ільків: див. https://www.youtube.com/watch?v=PlK9-1P9K-I).
І сьогодні Ольга Ільків дає нам найосновніший посил, який не уміють почути: "Сьогодні ж боротьба за Україну розгортається на інформаційному полі. Тепер наша зброя – Слово, яке вимагає особливої сили духу і до краю оголених нервів" (1, с. 177)
1. Ільків Ольга. У тенетах двох "закриток". МПП "Таля", 2014. 183 с.
2. Куришко Діана, Піддубна Оксана. Шухевич: історія жінки, яка його переховувала. Режим доступу: https://www.bbc.com/ukrainian/features-47281012.
3. Шухевич Роман. Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%
4. Ярема Галина. У тюрмі вірші були моїм криком душі, моїм болем і водночас надією. Режим доступу: https://wz.lviv.ua/interview/415183-u-tiurmi-virshi-buly-moim-krykom-dushi-moim-bolem-i-vodnochas-nadiieiu
По материалам: https://blogs.pravda.com.ua/authors/farion/60d0bb428b45e/